Коли я запитала свою бабусю, що найтяжче в житті самотньої пенсіонерки, вона відповіла: «Незахищеність. Перед хамством. Перед законом. Перед іншими, упевненішими в собі і більш «пробивними» співгромадянами». «А маленька пенсія?» — здивувалася я. «Це, звісно, теж, — погодилась бабусяь. — Але не так страшно. Добре, що в мене є ви. Я знаю, що  підтримаєте, не покинете. А от як іншим ведеться...»

Коли молоде покоління переймається пошуками хліба насущного для себе і своєї сім'ї, виживанням в умовах світової  економічної кризи і кар'єрою, ставлення до старшого покоління іноді зводиться, хоч як боляче це визнавати, до обтяжливого усвідомлення  якогось тягаря. Докази цього ми бачимо повсюдно і щодня: у транспорті, де хам-водій виганяє з маршрутки пенсіонера-пільговика під байдуже мовчання юрби; у магазині, де бабуся перераховує копійки в гаманці, роздумуючи, що зможе дозволити собі купити…

— Кожен п'ятий українець — людина похилого віку. Згідно із соціологічними прогнозами,  до 2050 року їхня кількість може збільшитися до 38%. Це досить високі показники.

Поки ми молоді, старість вбачається нам такою далекою і навіть неможливою. Нам здається, що ми завжди будемо молоді, але… Роки минають швидко і в якусь мить людина починає розуміти, що вона поповнює ряди бабусь та дідусів. З роками багато хто з них відчув усю серйозність, чи, навпаки марність життя. До них прийшли хвороби, бідність, залежність, самотність, втрати… Їх забули, до них втратили цікавість, відсторонилися, їх потіснили, викреслили. Але ж душа не старіє і здається їм, що так недавно ще ходили вони до школи, закохувалися, учились, мріяли, будували плани на майбутнє… і думали, як багато в них попереду…

Ми мало замислюємося над тим, хто ж такі особи похилого віку, чим маємо завдячувати їм. Передусім це люди, які піднялися на найвищі вершини життя, з яких воно бачиться більш реальним, без оман. Їхнє найбільше багатство – досвід, знання, уміння, мудрість.

Але найголовніше – це покоління тих, хто пережив війни, голодомори, утиски та переслідування, безпідставні та безглузді втрати рідних. Цього не можна забувати.

 Пам'ятаймо і надалі про свій борг перед ветеранами та людьми поважного віку. Робім  все, щоб вони щоденно відчували повагу й турботу, мали гідний рівень життя, не втрачали суспільної активності.

   Господи, прости наші гріхи!

   Матір Божа, заступись, єдина, за дітей,

   Онуків дорогих. Якщо ж ми

   У чомусь перед ними винні…

Учениця  9  класу Думнич М.